Барвінківська міська рада
Барвінківський район, Харківська область

Історична довідка

Віктор МАНДРИКА

«Слава предків довік не перейде в золу,

Обмине лиш людину безрідну, безлику.

Хто шанує свою батьківщину малу,

Той -  не зрадить велику»  

Анатолій Перерва.


БАРВІНКОВЕ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

Барвінкове — одне з давніх поселень Харківщини. Як свідчить запис у «Синодику Святогірського монастиря», воно виникло в 1653 році. За переказами, біля стрімкого берега річки Тор поселився хутором козак Іван Барвінок. До нього незабаром приєдналося кілька родин запорізьких черкас.

Разом швидко звели курені. А за рік-два тут виник хутірець з садками, баштанами і колодязями. На горі Чумацькій була збудована дерев’яна фортеця з потайним ходом до води. Тут містився козачий дозір. А з гори було видно піщаний брід, звідки з’являлися татари, які здійснювали спустошливі напади на окраїни Російської держави, якою й була тоді Слобожанщина. А невдовзі 5-6 хутірців утворили слободу.

Стрімкий берег річки назвали Пристіном. Тому і слобода дістала назву Барвінкової Стінки. Колишні назви Барвінкового: Барвінкова Стінка — 1653 рік, Барвінкова Слобода — 1760 рік, волосний центр Барвінкове — 1861 рік, місто Барвінкове —1938 рік.

Навколо паланкової слободи з часом розросталися запорізькі зимівники, які також відігравали важливу роль у боротьбі з татарськими набігами. Населення займалося в основному землеробством і скотарством, пізніше — ремісництвом і чумацьким промислом. Сіяли переважно пшеницю і льон, збуваючи їх мешканцям Азовського узбережжя.

Звідти ж привозили сіль, в’ялену рибу тощо. Землю обробляли волами, рідше – кіньми, бо на коней ніколи не падав попит у самій Запорозькій Січі. У заможних господарствах козаків були корови, свині, отари овець. Слобода росла. У 1770 році тут проживало 2400 чоловік, у 1790 році — 3370, а в 1913 — понад 24 тисячі людей.

Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році Барвінкове спочатку входило до складу Новоросійської, пізніше — Азовської, потім Катеринославської губерній. І тільки з 1833 року слобода стала відноситися до Харківської губернії.

Катерина II щедро роздавала запорізькі землі поміщикам. Навколо Барвінкового поміщики Пашков, Плещеев, Циглер та інші мали кожен по 15 і більше тисяч десятин землі.

Після скасування кріпацтва барвінківській громаді належав земельний наділ площею понад 13 тисяч десятин. Барвінкове стало тоді волосним центром Ізюмського повіту Харківської губернії. Навколо нього оселилося багато німців-колоністів.

Розвиток капіталізму в Росії викликав появу в Барвінковому нових промислових і торгівельних підприємств. Вже на початку ХІХ століття тут розпочали працювати новий паровий млин, дві великі слюсарні майстерні. А в 1869 році в числі інших стає до ладу й залізнична станція Барвінкове Курсько-Харківсько-Азовської залізниці, збудованої за ініціативи й безпосередньої участі українського й російського письменника, громадського діяча і мецената Г.П. Данилевського.

Тільки в 1903 році станція Барвінкове відправила понад два мільйони пудів вантажів і отримала їх понад три мільйони пудів. У 1907 році звідси було вивезено 5 тисяч вагонів зерна на суму близько трьох мільйонів царських рублів.

У 1871 році в Барвінковому організовується волосна спілка споживачів, перша у периферійних центрах Слобожанщини. У 1902 році німецька компанія «Классен, Леппе і Дік» побудувала в Барвінковому завод по виробництву сільськогосподарських машин «ЛУЧ» (пізніше, в 1909 році, він став належати компанії «Классен, Фрезе і Дік»), який, як свідчать дані Барвінківського історико-краєзнавчого музею, вже в 1905 році випускав трактори з двигунами внутрішнього згорання і мав гідравлічне обладнання для роботи з причіпним інвентарем.

У 1913 році в Барвінковому було 33 вулиці, 4200 дворів, два заводи сільгоспмашин – вищезгаданий «Луч» і Соломахи, чавуноливарний завод Лемберга, спиртзавод Циглера, завод по розливу горілки Казьміна, три цегельні заводи: Ф.Іщенка, Г.Большакова та І.Педенка, 9 парових борошномельних млинів, біля 60 вітряних, 9 олійниць, 20 кузень і т.ін.

У волосному центрі працювало два фотоательє, дві лазні, десятки різноманітних майстерень, три банківські заклади: відділення Санкт-Петербурзького банку, Кредитний Банк, приватний банк ФРЕЗЕ. До послуг гостей слободи – два готелі, сім заїжджих дворів. Діють кінотеатр Казьміна «Експрес» та «Театр туманних картин» Іщенка. Торговельне обслуговування здійснюють 60 крамниць, 100 магазинів. Є лікарня, аптека, аптечний магазин, сітка пунктів зсипок зерна, своєрідних оптових баз по збуту збіжжя.

У Барвінковому працюють Будинок загальних зборів, клуб з бібліотекою, більярдна, поштово-телеграфна контора, телефонна станція, ощадна каса, друкарня, церква Успенія Пресвятої Богородиці, величний трьохпрестольний Собор Покрови Пресвятої Богородиці. У 1909 році завершено спорудження комерційного училища, функціонують гімназія, німецька школа, 9 народних і церковно-приходських шкіл, з них дві неповно-середні і сім початкових.

У квітні 1917 року в Барвінковому було створено Раду робітничих депутатів, яку очолив робітник заводу «Луч» В.І. Штиров. А вже 20 листопада того ж року в Барвінковому було проголошено радянську владу. Захищаючи залізничну станцію Барвінкове, якою евакуювалися частини Червоної Армії, тут у 1918 році загинув Ленінський батальйон, сформований в Одесі. (Про це свідчила меморіальна дошка встановлена у свій час на будинку залізничного вокзалу).

…Закінчилась громадянська війна, зазнала поразки воєнна інтервенція. У Барвінковому поступово налагоджувалося мирне життя. У 1923 році Барвінкове стало центром однойменного району, що входив до Ізюмського округу.  В період індустріалізації країни реконструюється завод “Червоний промінь” (колишній “Луч”).

Будуються і розвиваються у Барвінковому й інші підприємства місцевої й переробної промисловості. У 1925 році стає до ладу міська електростанція. У 1928 році створюються артілі по виробництву возів, по випуску хлібобулочних і кондитерських виробів “Зоря” та “Спільна сила”. Працюють три парові млини, кілька олійниць, бой­ня, ковбасний цех і т. ін.

У першій половині 1925 року в Барвінковому організовується кілька ТСОЗів та комун, а в грудні того ж року на їхній основі засновуються перші колгоспи. Слід зазначити, що колективізація, а вірніше методи її проведення, викликали деякий супротив серед населення. І все ж вона була проведена.

У 1927 році в Барвінковому працювало 6 парових млинів, 2 олійниці, завод по виробництву гірничого устаткування. Населення складало 13347 чоловік (чоловіків 6542, жінок – 6805).

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 19 жовтня 1938 року селище Барвінкове було віднесене до категорії міст районного підпорядкування.

За роки довоєнних п’ятирічок Барвінкове виросло в місто з різноманітною промисловістю, розвинутим сільським господарством. На машинобудівному заводі “Червоний промінь”, який виробляв обладнання для гірничорудної промисловості, працювало понад 1100 робітників.

У 1941 році в Барвінковому проживало вже близько 20 тисяч чоловік, яких обслуговували дві поліклініки, лікарня на 100 ліжок, 2 аптеки, дитяча та жіноча консультації, пологовий будинок. Серед навчальних закладів було дві середні, три семирічні і три початкові школи, медична школа, школа для сліпих та глухонімих дітей. Районна бібліотека налічувала понад 30 тисяч томів різноманітної літератури. Працювали три клуби, районний Будинок культури, два кінотеатри, готель, інші громадсько-культурні заклади.

З першого дня Великої Вітчизняної війни трудящі Барвінкового стали на захист своєї Батьківщини. Тільки у липні 1941 року райвійськкоматом було відправлено на фронт близько 3 тисяч чоловік. Розгорнулося будівництво оборонних споруд, готувалася протитанкова оборона міста. Міські підприємства перейшли на випуск продукції для потреб армії. Так, завод “Червоний промінь” приступив до випуску вогнеметів.

В історію Великої Вітчизняної війни м. Барвінкове і район у цілому увійшли як місце важливих оборонних і наступальних операцій військ Південно-Західного напрямку. Серед них Барвінківсько-Лозівська наступальна операція 18-31 січня 1942 року, бойові дії Південно-Західного фронту в лютому-травні 1942 року (Барвінківський виступ, про який детально описав у своїй останній книзі “Барбаросса” видатний російський письменник Валентин Савич Пікуль), Ізюм-Барвінківська наступальна операція 17-27 липня 1943 року, бойові дії радянських військ по звільненню району у вересні 1943 року. Про жорстокість боротьби з німецько-фашистськими загарбниками свідчить той факт, що місто і населені пункти району протягом 1941—1943 рр. тричі переходили із рук у руки. Остаточно Барвінкове було звільнено в ніч на 10 вересня військами Південно-Західного фронту в ході так званої Донбаської операції. Місту та району за роки війни було завдано величезної матеріальної шкоди. В райцентрі практично не залишилося жодного двоповерхового будинку, не вцілів жоден з культурно-просвітницьких закладів.

Після визволення відразу ж розпочалася відбудова народного господарства міста і району. Все було підпорядковане інтересам фронту. Невдовзі за рахунок коштів, зібраних барвінківчанами, була збудована й відправлена на фронт танкова колона «Барвінківець» з 12 бойових машин Т-34, які з боями дійшли до Німеччини й громили фашистів у їхньому логові. Завдяки героїчним зусиллям населення, Барвінкове швидко відбудовувалося. Запрацював міський флагман – машинобудівний завод «Червоний промінь», відновили роботу база держрезерву (нині Хлібна база №85), млинзавод і комбінат хлібопродуктів, завод «Продтоварів», маслозавод, різноманітні майстерні райпобуткомбінату і таке інше.

У минулому далеко за межами області й України була відома продукція машинобудівного заводу «Червоний промінь», який спеціалізувався на випуску бурових верстатів 2-СБШ-200 та їх модифікацій, цистерн різноманітного призначення, в тому числі й для зберігання ракетного палива, малогабаритних газових котелень, різноманітну продукцію широкого вжитку. Завод по випуску продовольчих товарів славився своїми хлібобулочними та макаронними  виробами, соняшниковою олією, безалкогольними напоями. Мука з Барвінківського млину комбінату хлібопродуктів користувалася підвищеним попитом в Україні і за її межами. Слід відзначити, що кожне підприємство міста мало свою родзинку в продукції, що вироблялася.

На жаль, все це в минулому. За роки незалежності збанкрутували й фактично перестали існувати машинобудівний завод, харчосмакова фабрика (колишній завод «Продтоварів), молокозавод, друкарня, автотранспортне і ремонтно-транспортне підприємства, млин комбінату хлібопродуктів, «Агропостач», будівельні організації: ПМК-27 та міжколгоспбуд, райДРСУ з асфальто-бетонним заводом, філія Харківського авіазаводу «Сокольники», на грані банкротства  підприємство держрезерву «Хлібна база №85».

На сьогодні в місті функціонує лише один осучаснений млин по виробництву борошна «Добра господиня» та комбінат хлібопродуктів. Функціонують СПТУ №58, три середні школи, чотири дошкільні дитячі заклади, ДЮСШ, Будинок творчості для дітей та юнацтва, районний Будинок культури, музична й художні школи, районний краєзнавчий музей, районна бібліотека, центральна районна та психіатрична лікарні, сітка аптечних закладів. Транспортне сполучення в районі здійснює Донецька залізниця, приватне автотранспортне підприємство й цілий ряд приватних авто перевізників.

Барвінківчани шанують свою історію й намагаються зберегти її для нащадків у засобах монументального мистецтва. Так, на Чумацькій горі за кошти жителів міста в 1969 році відкрито Меморіал Слави «Скорботна Мати», на плитах якого викарбувано імена полеглих у боях за визволення міста від німецько-фашистських загарбників у роки минулої війни, при в’їзді в Барвінкове встановлено Пам’ятний знак «Танк» - на честь тих, хто першим увірвався на вулиці міста у вересні 1943 року.

Для вшанування загиблих воїнів-барвінківчан у райцентрі споруджено величний Меморіал, на плитах якого вшановано їхні прізвища. За роки Другої світової війни біля 3100 жителів міста і району було нагороджено бойовими орденами і медалями. Серед них і Герої Радянського Союзу Степан Федорович Орел з приміської зони, Надеждівки, та барвінківчанин Григорій Костянтинович Денисенко.

На центральній площі міста за роки незалежності відкрито пам’ятник засновнику міста, славному козаку Івану Барвінку, в парку біля Будинку дитячої та юнацької творчості встановлено пам’ятний знак жертвам голодомору, біля приміщення  вузла зв’язку -  пам’ятний знак учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС, в комплексі меморіалу – пам’ятну стелу загиблим воїнам-афганцям барвінківщини.

В центрі міста збережено кілька двоповерхових споруд дореволюційної забудови. Серед них колишні приміщення аптеки (нині це магазин «Акрополь», відремонтоване і збережене приватним підприємцем Удовіченком В.І.), медичної амбулаторії з приймальним покоєм (сьогодні це приміщення відреставроване приватним підприємцем Будицьким В.С.), які свого часу були збудовані за кошти вже згадуваного нами письменника Г.П. Данилевського (третє приміщення народної школи до наших днів не збереглося).

Це дар слободі, недолік від якої, в садибі своєї тітки в с. Данилівка, він і народився (1829-1890). Літературна спадщина Григорія Петровича складається з 24 томів, що шість разів видавалися за його життя, три рази перевидавалися вже після смерті й тільки шість творів з великого надбання нашого земляка виходило більш-менш регулярно за радянської влади. Це ім’я ще належить увіковічнити, як слід, нам його нащадкам, тим більше, що ця людина дуже багато зробила для розвитку Слобожанщини.

Дитячі роки провів у Барвінковому музикант, автор оперет В.С. Александров (1825-1895), який народився в с.Бугаївка. А в с. Гаврилівка народилася й похована там перша в Росії жінка-художник М.Д.Раєвська-Іванова, яка пізніше заснувала в Харкові художню школу. У Барвінківській двокласній школі вчився видатний український діяч М.О.Скрипник (1872-1933), ім’я якого 6 червня 1962 року було присвоєне Барвінківській середній школі №1.

У Барвінковому в різні часи жили і вчилися І.І.Магда, професор Харківського зооветеринарного інституту, М.Г.Карпов, журналіст і письменник, який написав і видав книгу «Барвінківський зошит». Далеко за межами України відоме ім’я журналіста Віктора Тимченка, який народився і виріс в Барвінковому, автора кількох гострих публіцистичних видань, в тому числі й німецькою мовою, які ведуть читача шляхом заплутаних інтриг колишнього керівництва Радянського Союзу, висвітлюються причини розпаду останньої в світі імперії. Редагували газети в Краматорську й Дніпропетровську Павло Кальмаш і Віктор Милованов, які також свій шлях у велику журналістику розпочали з Барвінківської районної газети «Жовтневі зорі».

Наш край багатий своєю історією. Героїкою овіяна його земля. А тому не припиняється пошук її нових сторінок. Так свого часу до рук ентузіастів-краєзнавців потрапили унікальні записи, зроблені свого часу настоятелем Успенської церкви слободи Барвінкове 5-го Ізюмського округу Харківської губернії Олексієм Навродським: «Барвінківчани здавна славилися високими побутовими звичаями, національними костюмами, задушевними піснями й веселими танками з троїстою музикою.

Паланкову слободу Барвінкове відвідав імператор Петро І у 1709 році по дорозі з Азова на Полтаву разом з гетьманом Іваном Мазепою. У 1786 році, мандруючи по Малій Росії, завітала сюди й імператриця Катерина ІІ (про це пише також відомий український поет Яків Щоголів у своїй поемі «Барвінкова Стінка» - примітка автора).

Побував тут і великий праведник-просвітитель Григорій Сковорода, який у 1781 році поселився на пасіці в дворецькому лісі під Чумацькою горою. Інколи він співав у церкві й своїм прекрасним голосом вражав тих, хто молився. Тут народився і Харківський губернатор І.Д.Пашков…

У Барвінковому в 1884 році освячена церква Успіння Пресвятої Богородиці, яка була збудована  на честь визволення російськими військами Болгарії від турецького іга, у боях за яку барвінківці відзначилися у ратних подвигах, як потомки славних запорожців…

Чимале сприяння у будівництві церкви було отримане від заступника командуючого Південної Армії генерала Рерберга, родом із с. Герсеванове (тепер Нікополь).

У 1895—1902 рр. у Барвінковому збудовано й освячено (п'ятикупольний з 70-метровою дзвіницею) Собор Покрови Пресвятої Богородиці, якому заздрили жителі багатьох губернських міст...

У грудні 1896 року через Барвінкове у супроводі Харківського архієрея Амвросія було перевезено прах померлого у Санкт-Петербурзі письменника Г. П. Данилевського.

Як тільки на станцію Барвінкове підійшов поїзд, задзвонили траурну мелодію дзвони обох церков. Місцеве духовенство з хоругвами зустрічало останки великого письменника, а впродовж усього шосе стояли шпалери народу, який прощався зі своїм земляком... Тіло покійного у супроводі великої кількості людей прослідувало через Барвінкове, Данилівку, Петрівське, Балаклію в с. Пришиб, де й було поховане у фамільному склепі...

У1922 році Барвінкове відвідав відомий петроградський фізіолог академік І.П. Павлов. У супроводі харківського художника М. С. Федорова він побував на барвінківському кладовищі, де в 1919 році було поховано його сина, Віктора. Тут же в Успенській церкві на замовленій ними службі за упокій сина вони обидва гаряче молилися.